У 1917 році у Києві Анатоль Петрицький розфарбував своє лице усіма кольорами веселки. Давид Бурлюк з’являвся на публіці з розмальованими зооморфними зображеннями чолом і щоками. Боді-арт у світовому мистецтві стане актуальним у 1960-х, але навряд чи хтось виводитиме його початки від практик українських футуристів. Та й навіщо, коли певні форми, ідеї, художні здогадки виникають то тут, то там по всій Землі – формуючи тим самим спільні закономірності, водночас унікальні і специфічні для кожного місця.
Львів початку 1970-х знаходився на перетині інформаційних потоків. Тут з’являлася польська література, відкрилася книгарня «Дружба»; тут можна було слухати польське радіо і була відчутна присутність сусідів за «залізною завісою». Така ситуація провокувала на пошуки нового, але не давала жодного чіткого уявлення, яким воно має бути. Якогось професійного навчання щодо інсталяції, ленд-арту, не кажучи вже про перфоманс, не було й бути не могло. Всі вчилися одне в одного. Володимир Кауфман згадує про той період: «…ти шукав собі коридор, який би дозволяв ширше мислити, яскравіше висловлюватися».
Однією зі спроб сказати важливе, звернути увагу на внутрішній світ людини поза сірими буднями, стала маловідома подія 1975 року. Після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ), художник Василь Бажай почав працювати у театрі ім. М. Горького (тепер – Перший український театр для дітей та юнацтва). Виконавський склад там виявився цікавим до нових мистецьких експериментів, тому група театру разом з режисером та художником вирішили запропонувати глядачеві не «чергову» виставу, а одноразову дію з акторами, яка й була перфомансом. Замовивши 90 м2 дзеркал, вони розставили їх по сцені, і коли актор відбивався у одному з них, то відразу «розбивався» на сотні зображень свого «Я». Ідеєю було побороти власних двійників, не загубитися у сотнях себе самого, позбутися уподібнень до когось і відшукати одну істину – своє місце у світі. «Я вийшов в кінці вистави, порозбивав усе – потім білі рукавички, тачка, шуфля – і вивіз ті уламки скла» – згадує Бажай.
Поза такими першими іскрами, 1980-ті – це період затишшя. Кожен шукав своє середовище для розвитку в межах тодішньої ситуації. У час, коли в сусідній Польщі у 1978 році визначення «перфоманс» офіційно увійшло в мистецьку термінологію і почали з’являтися спеціалізовані фестивалі – на території України художники були поставлені в рамки, що гнулися поодинокими акціями переважно приватного характеру, але ще не ламалися.
Тим не менш, будь-який спад провокує підйом: ізольованість країни посприяла неабиякій активності у вузьких колах, що проявилося наприкінці 1980-х. Художнє життя міста зазнавало змін – це стало початком акцій, перфомансів, інсталяцій, які впліталися в українське мистецтво і починали утверджуватися як мистецькі жанри. Знаковою стала перша андеґраундна виставка у Львові, що відбулася у 1987 році у храмі Марії Сніжної – тодішній фотогалереї, де були представленій живі експонати – наприклад, півень у клітці. Художник Юрій Соколов – організатор цього заходу – згадує про роботу Максима Василенка, який з колегою піднявся на хори, і вони перетворили газету «Комсомольская правда» на паперовий дощ – просто розривали на шматки і
сипали на голови відвідувачів, яких зібралося чимало. Хоч жанр тоді не оголошувався, але це був перфоманс.
Однією з перших мистецьких організацій нового типу у Львові було Творче об’єднання «Центр Європи» (1987-1990). Його діяльність розпочалася з провокативних вуличних перфомансів у подвір’ї Вірменської церкви на День міста 1987 року (акції Платона Сільвестрова, Вадима Богуна, Ігора Барабаха, Павла Гранкіна, а також перфоманс Юрія Соколова «Мистецтво в життя, або порядок – син анархії») [1. Вишеславський Г. Самоорганізація художнього життя у Львові кінця 1980-х — початку 1990-х рр. / Г. Вишеславський // Мистецтвознавство України. — Вип. 9. — 2008. — С. 289-293.] На думку Гліба Вишеславського, до взаємодії з глядачами спонукали перфоманси Бориса Берґера (1992-93), Петра Старуха (1993), Влодка Кауфмана (1993). Міжнародний фестиваль у Львові «Плюс’90» (жовтень 1990) як важливу частину презентував виставку художників з України, Польщі, США, Ізраїлю, Німеччини, Вірменії, Росії. Кураторами були львів’янин Юрій Соколов і поляк Казимір Урбанскі.
У той же час у Києві незалежною яскравою постаттю був Федір Тетянич. Його сприйняття світу проявлялося у нестандартних, навіть дивних ідеях. Але ці діяння виокремлювали особливу спорідненість з перфомансом та інсталяцією. Він з’являвся на вулицях у срібному костюмі перед розгубленими усміхненими глядачами поряд з загадковими конструкціями. Тетянич неодноразово наголошував, що для нього ні часу, ні простору не існувало: вважав усе своє життя одним єдиним перфомансом, в якому він на планеті Земля в нескінченності вибудовує своїми творами та їх розповсюдженням у засобах масової інформації, зокрема на телебаченні, єдину величезну інсталяцію «Біотехносфера Фрипулья». Говорячи про заґрунтоване полотно, Федір Тетянич проводив аналогію з землею, прилаштовуючи ідеї до свого життєвого ладу: «Полотно i на ньому ґрунт!? Звісно, якщо це ґрунт, та до того ж – чорнозем, то на ньому обов’язково щось росте. Поставив я собі питання, якої товщі землю можна прикріпити до полотна, і вирішив: а чому б не прикріпити полотно до всієї планети. Я так i зробив. Маю й зберігаю твір – Планета Земля прикріплена до мого полотна» [ 2 Тетянич Ф. Біотехносфера–Фрипулья/ Федір Тетянич // Образотворче мистецтво. — 2009/2010. — №4/1. — С. 102—103. ].
Повертаючись до Львова, варто зазначити як визначну подію перший фестиваль «ВиВих», де Володимир Кауфман разом з Влодком Костирком оголосили про перфоманс «Перетворення прапору радянської України на прапор України». Це був 1990 рік. Дія полягала у зафарбовуванні червоної частини прапору радянської України у жовтий, все відбувалося на стадіоні «Юність». Це робилося як усвідомлений, оголошений перфоманс.
У Івано-Франківську від 1991 року кілька разів поспіль відбувався фестиваль «Імпреза», діяльність якого об’єднала українських мистців постмодернізму. Часто серед експонованих робіт чувся дух агресії, самоіронії, антиестетики, еротизму. Під час «Імпрези» відбулися перфоманси Анатолія Звіжинського «Лисиця не вміє вити на місяць» та Мирослава Яремака «З приводу цільності».
Один з яскравих і пам’ятних – перфоманс польського митця Єжи Онуха, який робив дію гігантськими мильними бульбашками, що літали по місту і дивували перехожих. Все частіше події, які презентували нестандартний підхід до мистецтва, супроводжували українські фестивалі та виставки. Крок за кроком перфоманс входив в українське середовище і суспільство. Через два роки у галереї «S-об’єкт» (Івано-Франківськ) відбулася виставка Яремака «Заімпреза», присвячена виключно перфомансу та відеоарту.
Діяльність Кауфмана і спільноти довкола майбутнього мистецького об’єднання «Дзиґа» сприяла активізації нових рухів у Львові та інших містах. Постають як часткові (складові акцій, хеппенінгів), так і повноцінні перфоманси «Л. З. (8 печать або листи до землян)» (1993), «Дзеркальний короп» (1994), «Їжа» (1995), «Комедія екстазу» (1996), «Версії наповнення» (1997), «Щоденник» (1998), «Час – константа», «Зоо» (1999).
З 2000-х років налагоджується українсько-польська співпраця. Митці закордону долучаються до фестивалів сучасного мистецтва (ЕРАF, Interakcje, Noc Kultury, 27, Konteksty, Koło Czаsu, Flaunder Festiwal, Grassomania, ТАМ, Дні мистецтва перфоманс у Львові, ГогольФест і т.д.), активізується культурна діяльність МО «Дзиґа» та Польського інституту в Києві – організовуються виставки та майстер-класи за участі польських мистців в Україні і навпаки (Школа перфомансу у Львові, майстер-класи у Любліні, Пьотркові Трибунальському, Соколовську, Оронську). Великий вплив і користь дають студентські програми обмінів (Академії та мистецькі університети у Варшаві, Вроцлаві, Ґданську, Кракові, Лодзі, Познані) та постакадемічні стипендії і резиденції (Gaude Polonia, ЦСМ «Замок Уяздовський», ЦК «Замок»).
Фестивалі перфомансу сьогодні – це особлива форма культурного поступу, що провокує систематизацію, порівняння та аналіз ситуації в конкретному місці, середовищі, суспільстві, часі. Це активний обмін досвідом та інформацією між мистцями різних країн. Тому в Україні особливо цінним є фестиваль Дні мистецтва перфоманс у Львові, що відкриває та розвиває мистецьку сферу активізації мислення. Школа перфомансу, згодом заснована при фестивалі, стартувала за ініціативи польського мистця Януша Балдиґи, але щороку розширює коло і географію викладачів (Вальдемар Татарчук, Зиґмунт Піотровскі, Пшемислав Квєк з Польщі, Тамар Рабан з Ізраїлю, Сибіл Омлін та Барбара Штурм із Швейцарії, Найджел Ралф з Ірландії, Родді Гантер та Сандра Джонстон з Великобританії). Ситуація школи, яка переважно триває чотири дні, створює вузол, що своїми завданнями, специфікою, часовими термінами витягує з учасників несподіваний вибух ідей. Тут не стільки вчать, скільки пізнають себе і свої можливості – цей процес найвагоміший, у ньому народжуються ідеї, які здатні дивувати.
Дні мистецтва перфоманс у Львові і Школа перфомансу, організовані Інститутом актуального мистецтва, стали поштовхом до появи плеяди молодих мистців, котрі активно працюють у цьому жанрі, і за декілька років зарекомендували себе не лише у Львові чи в Україні, а й закордоном (Польща, Чехія, Ізраїль, Франція, Німеччина, Норвегія, Японія, Таїланд) – Павло Ковач (молодший), Юрій Білей, Ярослав Футимський, Василь Одрехівський, Антон Саєнко, Петро Ряска, Ярина Шумська та ін. Михайло Барабаш, Володимир Топій та Мирослав Вайда розвивалися як перформери самостійно і демонстрували своє зростання на Днях мистецтва перфомансу у Львові та інших фестивалях.
Тепер з’являються нові зв’язки і можливості. За таких умов перфоманс в уособленні українських мистців випробовує різні варіанти середовищ. У 2013 році з ініціативи галереї «Detenpyla» та за співучасті галереї «Дзиґа» з’явився круглорічний фестиваль перфомансу «360ᵒ», котрий проводиться у просторі міста Львова – у галереях міста, на вулицях, в парках, у приватних помешканнях. Сьогодні в Україні перфоманси, крім «Тижня актуального мистецтва», можна побачити також на фестивалях «Екле» та «Березневі коти» (Ужгород), «Фортмісія» (с. Поповичі, Львівська область), «Гогольфест» (Київ), також в Одесі та Харкові. Незважаючи на відсутність фінансування, молодь вперто продовжує ініціювати різноманітні події, що розвивають перфоманс у рамках актуальної української мистецької сцени. Тому – далі буде…