Падіння Берлінської стіни, Оксамитова революція, протести «Солідарності» у Польщі, Революція на граніті та розпад Радянського Союзу стали точками пришвидшення багатьох процесів. Здавалось би, відкрито шлях до свободи, про яку потайки мріяло чимало «радянських людей». Та більшість, а відтак суспільство в цілому виявились неготові до свободи та її зворотної сторони — відповідальності. Бути вільними і брати відповідальність на себе здатні лише зрілі люди та суспільства. Інфантильні ж — тікають від неї. Застрягнути на переході — один із варіантів такої втечі.
Ми перебуваємо у ситуації переходу — між старим і новим світами. Вийшли з радянського минулого — і не прийшли у бажане «європейське майбутнє». Ми ні тут, ні там. У коридорі: з ментальним багажем минулого, патерналізмом і небажанням змінюватись, але й із вичікувальними поглядами в бік Заходу, з прагненням «європейських цінностей» і «західного стилю життя».
Упродовж останніх 30-ти років ми повторюємо звичні або віднаходимо нові форми пристосування до перехідного стану. Або, може, для його підтримки? Ритуальність дозволяє «не думати», не дивитися на себе справжніх і звинувачувати «несправедливі умови», звільняє від потреби чітко означити своє місце, цілі, а відтак — від потреби змінюватися.
Ритуали, обряди рятують від непевності та тривоги, що породжені невизначеністю перехідного стану. Ми підтримуємо старі алгоритми дій, вигадані й нав’язані нам, часто безглузді. Ми трансформували деякі радянські обряди, замінивши ідеологію національною символікою. Ми вигадуємо нові ритуали, стаючи заручниками чужих правил. Ми часто виконуємо обряди автоматично, не запитуючи, чому, навіщо, що стоїть за цими діями, куди вони, врешті, ведуть чи не ведуть нас? Ритуали допомагають нам виживати, але чи водночас вони не віддаляють нас від себе самих?