Падіння Берлінської стіни, Оксамитова революція, протести «Солідарності» у Польщі, Революція на граніті та розпад Радянського Союзу стали точками пришвидшення багатьох процесів. Здавалось би, відкрито шлях до свободи, про яку потайки мріяло чимало «радянських людей». Та більшість, а відтак суспільство в цілому виявились неготові до свободи та її зворотної сторони — відповідальності. Бути вільними і брати відповідальність на себе здатні лише зрілі люди та суспільства. Інфантильні ж — тікають від неї. Застрягнути на переході — один із варіантів такої втечі.
Ми перебуваємо у ситуації переходу — між старим і новим світами. Вийшли з радянського минулого — і не прийшли у бажане «європейське майбутнє». Ми ні тут, ні там. У коридорі: з ментальним багажем минулого, патерналізмом і небажанням змінюватись, але й із вичікувальними поглядами в бік Заходу, з прагненням «європейських цінностей» і «західного стилю життя».
Упродовж останніх 30-ти років ми повторюємо звичні або віднаходимо нові форми пристосування до перехідного стану. Або, може, для його підтримки? Ритуальність дозволяє «не думати», не дивитися на себе справжніх і звинувачувати «несправедливі умови», звільняє від потреби чітко означити своє місце, цілі, а відтак — від потреби змінюватися.
Ритуали, обряди рятують від непевності та тривоги, що породжені невизначеністю перехідного стану. Ми підтримуємо старі алгоритми дій, вигадані й нав’язані нам, часто безглузді. Ми трансформували деякі радянські обряди, замінивши ідеологію національною символікою. Ми вигадуємо нові ритуали, стаючи заручниками чужих правил. Ми часто виконуємо обряди автоматично, не запитуючи, чому, навіщо, що стоїть за цими діями, куди вони, врешті, ведуть чи не ведуть нас? Ритуали допомагають нам виживати, але чи водночас вони не віддаляють нас від себе самих?
ОЧІКУВАННЯ ТА РОЗЧАРУВАННЯ…
БОГДАН ШУМИЛОВИЧ
В Україні 2019 рік багатий на ювілеї. Наприклад, у січні був 90-річний ювілей виходу у світ української радянської кінострічки Дзиґи Вертова (Давіда Кауфмана) «Людина з кіноапаратом», оператором якої був брат режисера Михаїл. Той же Михаїл Кауфман у тому ж 1929 році створив шедевр ранньорадянського, але теж і українського кіно «Навесні». Обидві стрічки були реакцією та специфічною відповіддю на експериментальне кіно «Берлін — симфонія великого міста» (1927) режисера Вальтера Руттмана. Фільми «Людина з кіноапаратом» та «Навесні», де ми бачимо документально-кінематографічну «симфонію» Києва весни 1929 року, отримають продовження у відомій на весь світ стрічці «Симфонія Донбасу». Усі ці фільми вважаються класикою світового авангарду і неабияк цінуються в країнах, які плекають художню культуру, проте практично жодне велике українське видання у 2019-му не згадало ювілею — 90-річчя виходу у світ експериментальних стрічок братів Кауфманів. Я не про те, що ювілеї обов’язково треба святкувати, як це робили наші радянські предки, але такі дати можуть стати доброю нагодою для роздумів та рефлексій… Читати далі