коли зауважили вибухи та увімкнули звук
до українських голосів почали пильніше прислухатися
війна є ціною
яку Україна платить за те
щоби потрапити у фокус уваги світу
інституцій культури
які формують мистецькі канони
оголошують культурні вартості
або прирікають на забуття
Україна довго, тяжко і болісно виходила із затінку імперій
Україна саме зараз має шанс
на здобуття бажаного культурного голосу та суб’єктності
Українські митці
мають свій шлях
мають свою шкалу поділу часів на добрі й погані
зазвичай періодами розквіту ставали паузи
між війнами та репресіями
українське мистецтво
попри всі перешкоди
органічно вплетене у загальну канву європейської культури
залишалося у «сліпій зоні»
повсякчас присутнє, а все ж невидиме
українське мистецтво
промовляло зі свого боку німої та прозорої стіни
надсилало сигнали про небезпеку
цей УКРАЇНСЬКИЙ ЗРІЗ
є оглядом того, чого не було чути за прозорими стінами
чого не було видно за оптичними ілюзіями
оглядом того, що наближає наше розуміння самих себе
і допомагає сформулювати його світові
Богдан ШУМИЛОВИЧ
Чи покликаний був ти рабом?
Не турбуйся про те.
Але коли й можеш стати вільним,
то використай краще це
(1 Коринтян 7:21)
У 2013 році, саме перед тим, як росія розпочала війну проти України, люди в Києві протестували проти президента Януковича, чиїм завдання було перетворити мою країну в нову Білорусь. Звісно, що в Кремлі не змирилися з розвалом СРСР. Натомість там розцінювали події 1989-1990 років як перехід до відновлення російської імперії. Я народився в СРСР і пам’ятаю цю державу, відтак у 2013-му не хотів жодного «повернення назад». У листопаді-грудні 2013 року ми протестували в Києві чи у своїх рідних містах, і тоді ж, а саме у жовтні, група кураторів зі Львова відкрила у польському Любліні масштабну виставку українського мистецтва, яка задумувалась ще у 2010-му як триєнале. До мене звернулися по текст до каталогу, і вся довколишня ситуація спонукала мене розглядати пострадянське українське мистецтво як постколоніальне. Із перспективи 2013 року здавалося, що у 1993-му українці не були спроможні послідовно описати свої мистецькі практики кінця 1980-х. Так, ніби культура була поміщена у постколоніальне становище або була схожою на жіноче начало, над котрим домінує чоловіче, патріархальне, що було яскраво описано Ґаятрі Чакраворті Співак у її знаменитому есе 1988 року. Українське мистецтво, як я вважав, не могло знайти «свій голос» після розвалу СРСР. Читати далі
УКРАЇНЦІ — ЛЮДИ, ЯКІ МОЖУТЬ
ПОВЕРНУТИСЬ ДОДОМУ: ПРОЦЕС ТРИВАЄ
Оксана КАРПОВЕЦЬ
Деколонізація пам’яті та буття через мистецтво
сприяє відновленню права і спроможності
художника та глядачів на власний вибір того, що
саме і як саме їм пам’ятати; на розуміння того,
ким вони є й для чого закинуті в цей світ.
Мадіна Тлостанова, «Стрибок у порожнечу»
Російські культурні та політичні еліти століттями запевняли світ, що народи, які колись входили до складу Російської імперії та Радянського Союзу, мають сприйматися під спільною парасолькою російської культури. Водночас вони знищували мову та людей, нівелювали спадщину й переписували історію, ба більше — привласнювали здобутки, ресурси, культуру і мистецтво «нетитульних» націй. Та й для «колишніх західних імперій», у тому числі сучасної Німеччини, США, Франції та Великої Британії, ще донедавна було нормальним визнавати домінування росії над цими народами й територіями та прихильно ставитися до російського погляду на них. Усі імперії прагнуть привласнення, гомогенізації, асиміляції та домінування. Ось чому західний імперіалізм говорить тією ж мовою, що й російський, а голоси людей поза світовими центрами влади майже нечутні. Читати далі
