у співпраці з Петром АРМЯНОВСЬКИМ, Олександром КРОЛІКОВСЬКИМ, Анатолем СТЕПАНЕНКОМ, Texty.org.ua (незалежне медіа Анатолія БОНДАРЕНКА та Романа КУЛЬЧИНСЬКОГО), Олексієм КОВАЛЕНКОМ, Михайлом ЖУРБОЮ, Любою ЯКИМЧУК, Віталієм ЧЕРНЕЦЬКИМ, Дзвінкою МАТІЯШ
Я називаю себе художницею. Значна частина моєї мистецької уваги зосереджена на рослинному світі. Для мене це й дослідження поведінки рослин, що відрізняється залежно від їхнього походження. Є певні немісцеві рослини, які домінують над місцевими видами, — за це науковці визначають їх інвазійними. Проте рослини не вбивають одна одну в одну мить; вони також не тікають у разі небезпеки. Саме цим вони видаються мені незбагненними істотами на тлі неперервної історії людських війн.
Коли під час повномасштабного вторгнення, що почалося 24 лютого 2022 року, російські танки підійшли до мого села на відстань п’яти кілометрів, я написала на дверях своєї майстерні послання до світу: «Беріть приклад із рослин: вони є пацифістами, наскільки це можливо на нашій планеті».
У квітні Київська область була звільнена від російських військ і я змогла відновити свою практику як художниця.
INVASIONS — перша велика робота після лютого 2022 року, що об’єднує фільм доповненої реальності, текст з ілюстраціями, медіадослідження, об’єкти та гербарії, які я зібрала у Канзасі в США та в Музичах в Україні. Бажання знімати на камеру у форматі 360° з’явилося із розумінням, що Україна під час війни є різною в кожному сантиметрі дійсності: справа руїни, зліва — діти граються…
INVASIONS — фільм про російсько-українську війну, яка розпочалася в 2014-му і яку через повномасштабне вторгнення 2022 року почали називати англійською «invasion». А також це фільм про рослинні інвазії.
Деякі з витіснених історій моїх предків я можу перевідкрити і використати, щоб краще зрозуміти, хто я. Все витіснене часто повторюється. Можна йти від конкретного до загального, аби повернутися до забутого, щоб більше не повторювати і побачити причини нашого нинішнього стану. Знаючи причини, ми зможемо прийняти реальність — і змінити її.
Цю соляну лампу на кшталт танка було придбано в сувенірному магазині Бахмута наприкінці 2016 року. Бахмут (колишній Артемівськ), на сході України, завжди був знаний завдяки своїм соляним копальням. Протягом короткого часу в 2014 році місто було окуповане проросійськими терористами з так званої ДНР. Різноманітні соляні лампи завжди були важливою частиною сувенірної індустрії, але саме ці, на кшталт танка, з’явилися тільки після звільнення міста українськими військовими.
Такі сувеніри на кшталт танка — це тільки дрібний аспект загальної травматизації українського суспільства, яку спричинила війна, що почалася в 2014 році. З цією травматизацією нам, українцям, ще доведеться собі порадити, і це буде довгий і складний процес, який може потребувати років. Одна з багатьох ран війни, які нам доведеться зализати.
І ми зализували цю малу рану, день за днем, шматок за шматком.
У центрі Дніпра протягом 50 років існує покинутий готель ПАРУС. Він мав стати символом грандіозності Дніпропетровська (нині Дніпра) як батьківщини радянського вождя Леоніда Брежнєва. Але готель так ніколи і не був відкритий — його зведення зупинилося напередодні розпаду Радянського Союзу.
Починаючи з 2000 року, ПАРУС подають як завершену будівлю на календарях, у мемах, в арт-проєктах та візуалізаціях. Для багатьох дніпрян це вже символ міста, незважаючи на те що він недобудований.
КОНКРЕТНИЙ І НЕЯСНИЙ досліджує різноманіття інтерпретацій готелю ПАРУС у різних аналогових та цифрових медіумах і намагається задокументувати стан цього collective dreaming.
Фільм було знято за підтримки програми «Культурна столиця».
Після того, коли 24 лютого 2022 року російські війська зайшли в Україну, відомий львівський драматург Андрій Бондаренко написав п’єсу, в котрій розповідає про життя, обірване війною.
Він зосереджується на житті своєї родини. Мир та спокій, які автор знав із дитинства, змінюються революціями, війнами, історичними травмами. І тепер, у дорослому віці, Андрій стикається із загрозою, свідком якої були попередні покоління його родини. Саме ці думки втілилися в одноактній п’єсі, написаній у відповідь на події, що розгорталися.
Для супроводу цієї екранізованої версії п’єси ми використовуємо фотографії з життя Бондаренка, уявляючи людей, які його населяли, і загалом народ України. Результатом є акт мистецького вираження, пам’яті та, зрештою, опору.
Дерев’яний міст був встановлений через стіну на кордоні між мікрорайонами Лунік IX та Лунік VIII у Кошицях, Словаччина.
Ця стіна також відома як антиромська стіна і була побудована місцевими жителями для сегрегації ромської громади.
Я практикую робити диптихи з іншими митцями, бо мене захоплює те, як точно збігаються випадкові частини творів, як вони впізнають одна одну і впливають одна на одну, але цей диптих я робила і збігалась сама зі собою. Зазвичай я утримуюся від пояснення живопису, але зараз, з нинішньої точки обставин і почуттів, мені цікаво це зробити.
На верхній частині трикутник, де одна жінка народжує, друга — приймає дитину, а третя — підтримує і радіє за ту, котра народжує. Спочатку це розкривало для мене народження будь-якої справжньої дії, вчинку, розуміння, що серед цих дій немає головної, вони необхідні одна одній. Тепер ця частина, можливо, трохи спростилася, але й стала для мене менш байдужою, а, може, просто я у всьому бачу повідомлення про світ, що має повернутися до жінок, щоб тривати або завершитись, тобто повернутися що б там не було. На другій частині трикутника — надгробний пам’ятник овалу — формі, через яку людина бачить неминуче світло, коли вже не залишається жодних варіантів, окрім народитися. З цією складовою нічого не змінилося — пам’ятник як пам’ятник.
Світ згорнувся, став ще більш малим та ще більш незахищеним. Ми всі опинилися практично в одній великій комунальній оселі, де умовні двері більше не можливо тримати зачиненими і фактично нема куди тікати від пожежі чи повені, бо, пробігши через усі кімнати, ризикуєш опинитися в тій самій, звідки почав бігти. Мапа Світу нагадує архітектурний план великої квартири. Всі кімнати прохідні, стіни кожної кімнати межують зі сусідніми так, як межують їх кордони у реальному світі.
Мисливці виходять на полювання вдосвіта. Затемна займають зручні позиції на спеціально побудованих вежах та маскуються. Чекають, поки роз’ясниться і розвіється туман. Перші промені сонця, перші розриви в туманній пелені приносять перші здобичі.
На протилежному боці знаходиться потенційна жертва. Вона (не) здогадується, що вона жертва. Вона теж чекає, щоб туман розвіявся, для неї перші промені — це новий день, нова надія, новий страх…
Cтрах на тваринному рівні, що оголює нерв та завдає болю. Страх розплющити очі, страх роздивитися деталі, відкритися для світла. Страх, непевність та повна фрустрація, що огортають свідомість, мов густий туман.
Мої перші свідомі фотографії здавалися мені бляклими та брудними, особливо якщо порівнювати з відомими світовими авторами, котрих я намагався наслідувати. Я був певен, що причиною були моє невміння та брак таланту.
Коли ж уперше поїхав з камерою за кордон, то мав момент здивування: мої фотографії вмить стали виглядати значно «професійнішими».
Знадобились роки подорожей, щоб почати дивитися на свій дім хоч трохи ззовні. Сірий невиразний радянський спадок, що навіть новим не виглядав добре, розвалювався на очах протягом всього мого дитинства в Херсоні.
Коли я переїхав до Львова, речі стали ще більш очевидними: місто було випадковим нашаруванням польських, єврейських, австрійських та радянських елементів будівель у стані напіврозпаду.
У поп-культурі Україна відома Чорнобилем, і я не можу заперечити цей стереотип. Мій ландшафт багато в чому сформований російським невіглаством, його руйнівним втручанням у природу та інші культури. Це потроху змінювалось, але нова війна принесла нові руйнування.
Я почав знімати цю серію задовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну, але розірвані на шматки тіла людей, з котрих зараз складається моя щоденна стрічка новин, виглядають так, наче вони з моїх фотографій. Тепер я розумію: вони завжди були там. Я фотографував ту саму війну, наслідки її попереднього етапу. Всі покоління моєї сім’ї страждали бід безглуздої російської агресії. Тепер моя черга.
Але це мій дім, і я люблю свої Помпеї. Мій світ є в постійному стані розпаду, і я використовую його уламки як будівельний матеріал для нових історій. Я хочу залишити речі кращими, ніж я їх знайшов.
Цей проєкт представлено у формі Музею людської цивілізації, створеного в майбутньому, вже після загибелі людства. Музей присвячено майбутній археології хвостосховища у Кривому Розі. Хвостосховище — це комплекс спеціальних споруд, призначений для зберігання радіоактивних, токсичних та інших відвальних відходів збагачення корисних копалин. Робота порушує тему відповідальності людини за земні ресурси та химерні форми, яких можуть набути сліди перебування людської цивілізації на Землі.
БРЯЗКАННЯ, СТУКІТ, СУПЕРЕЧКА ТА БУЛЬКАННЯ
Відео БРЯЗКАННЯ, СТУКІТ, СУПЕРЕЧКА ТА БУЛЬКАННЯ — одна з частин проєкту ХВОСТОСХОВИЩЕ. У відео зображені два головні герої, які прямують до Хвостосховища та сходять на нього.
Відео складається з чотирьох частин, які пародіюють інші частини цього проєкту:
Брязкання Скіфського навершя.
Стукіт по трубах директора «Криворіжсталі», який сидів у бомбосховищі.
Суперечка як відображення всіх суперечок і непорозумінь нашого часу — між країнами й окремими людьми.
Булькання станції для видобутку питної води (2093).
СКІФСЬКЕ НАВЕРШЯ
Це найстаріша знахідка археологічної експедиції на Хвостосховищі.
Це рідкісний культовий об’єкт Скіфської культури, який датується 354 р. до н.е.
Як і серія ДЯКУЮ, ФІГУРИ ДЛЯ ЧАЙНИХ ЦЕРЕМОНІЙ є об’єктами «між». Такими, що відводять нас від самотності і ведуть до живої зустрічі, до розмови і роздумування / розмірковування, до співбесідника і до Світу, в якому ми ніколи не самі.
Серія ДЯКУЮ – це своєрідні талони, що «повертають до дії , до зустрічі, до двох пар різних рук, які передають одна одній щось най важливіше, що час до часу має іншу, інакшу форму».
Паляниця — це хліб. У класичному розумінні — це круглий пшеничний хліб великого розміру, випечений у печі.
На початку війни, яку росія розв’язала проти України, слово «паляниця» стало символом, адже російські окупанти не в змозі правильно його вимовити. Воно стало шифром, що безпомилково відрізняє друга від ворога.
На створення проєкту мене надихнуло Закарпаття, куди я переїхала з рідного міста Київ після вторгнення. Села там захищені Карпатськими горами, є багато гірських річок, води яких швидко біжать і полірують каміння. Ми з Денисом Рубаном почали придивлятися до річкового каміння уважніше…
Можливість працювати над проєктом дуже допомагала зберігати психіку: ми відчували, що робимо все, що в наших силах. 100% коштів, які отримували за ці роботи, ми віддавали волонтерським організаціям та друзям, які залишилися в Києві і приєдналися до сил територіальної оборони.
Перші два тижні війни мені здавалося, що мистецтво — це сон, що всі двадцять років мого професійного життя — це те, що я бачила уві сні, що мистецтво абсолютно безсиле й ефемерне порівняно із безжальною військовою машиною, котра знищує мирні міста та людські життя. Тепер я більше так не думаю: я бачу, що кожен мистецький жест робить нас видимими і робить наші голоси почутими!
Проєкт «Захисний шар» є продовженням моєї творчої практики, але зміни реальності, які відбуваються зараз, змусили мене переглянути значення створених раніше образів та винайдених технік.
Художній світ, який я створював в останні роки з дерева, несподівано доповнився металом. Для мене метал завжди був агресивним матеріалом, на відміну від дерева. Робота з ним завжди супроводжується небезпекою: зварювання, опіки, іскри, вогонь, іржа, поранення — потенція травмування закладена у металі, бо він твердіший за людське тіло. У представленому проєкті травмуючий і травмований метал стає втіленням почуттів воєнного часу, постійного співвідношення захисту й беззахисності.
Я думаю, що моя творчість та цей проєкт не може бути документальним свідоцтвом трагедії у буквальному сенсі, але мистецтво рідко розповідає й описує події прямо. Мені важливо, щоб творчість фіксувала те душевне і фізичне напруження, що зараз поєднує всіх нас у боротьбі з ворогом, та підтримувала віру. Моя художня мова завжди містила у собі тему перемоги над смертю, проте лише тепер ця тема перестала бути абстрактною.
Матеріальність і невагомість, багатовекторний рух — і раптом скручений, замкнений простір.
Внутрішній стан внутрішньо переміщеної особи… Постійний стан тимчасової переміщеності…
Ідучи, людина переміщує не лише вагу свого тіла, вона пересуває з собою обставини.
Це інший вимір шляху, що поглинає, всмоктує, забарвлює.
Переживання дистанції, метафоричного, емоційного, фізичного глухого кута просочуються через нас. Тут колір стає компонентою просування серед покинутості, порожнечі зникнення.
Оболонка розчиняється, затирається, розшаровується, а простір наповнюється пам’яттю, що не має меж, не має кордонів, не має часу.
Пів року внутрішнього безруху навчили робити все, як раніше, але відчуття стояння на місці не зникло. Та коло велосипеда рухається і навіть швидко.
Обіймаючи поглядом чи уявою, я перебуваю в русі.
Я стою на місці та скручую в рулон увесь свій шлях.
Він замикається в цілісну безкінечну форму, цілісний часовий відрізок, і ми можемо побачити більш наочно те, що насправді є.
Кола, які крутяться, є поєднанням початку і кінця.
Час cкомпресований на страждання, страждання, в якому відбувається певна робота, промовиста реальність поза метафоричністю.
Ми несемо свій шлях, то він нас несе. Ми йдемо по ньому, а він входить у нас.
Ми залишаємо свої сліди, і він — відтиск себе на нас.