Мої перші свідомі фотографії здавалися мені бляклими та брудними, особливо якщо порівнювати з відомими світовими авторами, котрих я намагався наслідувати. Я був певен, що причиною були моє невміння та брак таланту.
Коли ж уперше поїхав з камерою за кордон, то мав момент здивування: мої фотографії вмить стали виглядати значно «професійнішими».
Знадобились роки подорожей, щоб почати дивитися на свій дім хоч трохи ззовні. Сірий невиразний радянський спадок, що навіть новим не виглядав добре, розвалювався на очах протягом всього мого дитинства в Херсоні.
Коли я переїхав до Львова, речі стали ще більш очевидними: місто було випадковим нашаруванням польських, єврейських, австрійських та радянських елементів будівель у стані напіврозпаду.
У поп-культурі Україна відома Чорнобилем, і я не можу заперечити цей стереотип. Мій ландшафт багато в чому сформований російським невіглаством, його руйнівним втручанням у природу та інші культури. Це потроху змінювалось, але нова війна принесла нові руйнування.
Я почав знімати цю серію задовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну, але розірвані на шматки тіла людей, з котрих зараз складається моя щоденна стрічка новин, виглядають так, наче вони з моїх фотографій. Тепер я розумію: вони завжди були там. Я фотографував ту саму війну, наслідки її попереднього етапу. Всі покоління моєї сім’ї страждали бід безглуздої російської агресії. Тепер моя черга.
Але це мій дім, і я люблю свої Помпеї. Мій світ є в постійному стані розпаду, і я використовую його уламки як будівельний матеріал для нових історій. Я хочу залишити речі кращими, ніж я їх знайшов.