Паляниця — це хліб. У класичному розумінні — це круглий пшеничний хліб великого розміру, випечений у печі.
На початку війни, яку росія розв’язала проти України, слово «паляниця» стало символом, адже російські окупанти не в змозі правильно його вимовити. Воно стало шифром, що безпомилково відрізняє друга від ворога.
На створення проєкту мене надихнуло Закарпаття, куди я переїхала з рідного міста Київ після вторгнення. Села там захищені Карпатськими горами, є багато гірських річок, води яких швидко біжать і полірують каміння. Ми з Денисом Рубаном почали придивлятися до річкового каміння уважніше…
Можливість працювати над проєктом дуже допомагала зберігати психіку: ми відчували, що робимо все, що в наших силах. 100% коштів, які отримували за ці роботи, ми віддавали волонтерським організаціям та друзям, які залишилися в Києві і приєдналися до сил територіальної оборони.
Перші два тижні війни мені здавалося, що мистецтво — це сон, що всі двадцять років мого професійного життя — це те, що я бачила уві сні, що мистецтво абсолютно безсиле й ефемерне порівняно із безжальною військовою машиною, котра знищує мирні міста та людські життя. Тепер я більше так не думаю: я бачу, що кожен мистецький жест робить нас видимими і робить наші голоси почутими!