Чи покликаний був ти рабом?
Не турбуйся про те.
Але коли й можеш стати вільним,
то використай краще це
(1 Коринтян 7:21)
У 2013 році, саме перед тим, як росія розпочала війну проти України, люди в Києві протестували проти президента Януковича, чиїм завдання було перетворити мою країну в нову Білорусь. Звісно, що в Кремлі не змирилися з розвалом СРСР. Натомість там розцінювали події 1989-1990 років як перехід до відновлення російської імперії. Я народився в СРСР і пам’ятаю цю державу, відтак у 2013-му не хотів жодного «повернення назад».
У листопаді-грудні 2013 року ми протестували у Києві чи у своїх рідних містах, і тоді ж, а саме у жовтні, група кураторів зі Львова відкрила у польському Любліні масштабну виставку українського мистецтва, яка задумувалась ще у 2010-му як триєнале. До мене звернулися по текст до каталогу, і вся довколишня ситуація спонукала мене розглядати пострадянське українське мистецтво як постколоніальне. Із перспективи 2013 року здавалося, що у 1993-му українці не були спроможні послідовно описати свої мистецькі практики кінця 1980-х. Так, ніби культура була поміщена у постколоніальне становище або була схожою на жіноче начало, над котрим домінує чоловіче, патріархальне, що було яскраво описано Ґаятрі Чакраворті Співак у її знаменитому есе 1988 року. Українське мистецтво, як я вважав, не могло знайти «свій голос» після розвалу СРСР.
Тоді я написав про початок 1990-х:
Марат Гельман, молодий куратор із Молдови, який певний час жив у Києві, став ініціатором великого проєкту за участю українських митців. Виставка у Палаці молоді в Москві називалась «Вавилон» (1990), але представлені там твори згодом окреслили терміном «Південноросійська хвиля», що мав бути більш зрозумілим російським глядачам і покупцям (за аналогом до сюжету з історії російської імперії, де існували так звані передвижники «Товарищество южнорусских художников»).
У 2022 році Марат Гельман більше не проживає в Москві, а більшість українських митців відмовляються брати участь у проєктах, пов’язаних з його особою. Ми не хочемо, щоб ані «добрі», ані «погані» росіяни говорили від нашого імені, кажуть сучасні молоді художники України. Ми шукаємо свого!
Попри (відносно успішну) спробу описати молоде українське мистецтво кінця 1980-х – початку 1990-х як «південну хвилю» були й інші пропозиції бачення сучасного мистецтва в Україні. У 1993 році, через три роки після знаменитої виставки українських художників у Москві, польсько-канадський художник і куратор Єжи Онух зумів зробити чудовий огляд українського мистецтва у виставковому проєкті у Варшаві. Ця виставка відбулася в Центрі сучасного мистецтва «Замек Уяздовскі» і стала ще однією знаковою спробою представлення українського мистецтва за межами України.
Ось уривок з мого тексту від 2013 року:
Подібно як Гельман у Москві, куратор теж обрав географічну назву «Степи Європи», але цього разу вона окреслювала європейськість України, не бачачи її частиною «русского міра». Єжи Онух мав виразну тенденцію показати полякам (чи Заходу?), що українське мистецтво давно не є рустикальним, радянським чи російським — воно твориться в контексті європейських парадигм (але на провінції, у забутому Богом і культурою степу), а сама творчість близька до державо-творчості, яку українцям слід було розпочати.
Обидві виставки — московська і варшавська — закріпили перелік імен українських художників, які тепер вважаються класиками мистецтва кінця 1980-х та 1990-х років. Обидві накладали на українське мистецтво певні погляди: це «гаряче» малярство півдня на відміну від концептуалізму північної московської тусовки чи провінційне мистецтво Європи, яке твориться якщо не в містах, то бодай у степах. Це мистецтво ніби «провисає» між різними центрами і найкраще представляє те, що може народитися в умовах колонії-провінції, що сама себе в більшості випадків просто не бачить (відтак і не контекстуалізує).
Чому так? Чи може підпорядковане промовляти (як запитує Співак)? Промовляти від себе? Промовляти від свого імені?
Як на мене, Співак описує ситуацію, коли люди були чи є поневолені, в основному це колишні підлеглі, раби. Україна початку 1990-х була іншою. Але якщо ми екстраполюємо цю ситуацію на всю культуру? Чи можемо ми вважати українську культуру підпорядкованою? Сумніваюся. Проте Зиґмунд Фройд (так, не смійтеся!) в своїй відомій праці Das Unbehagen in der Kultur (1929) чудово зауважив:
Якщо розвиток цивілізації має таку далекосяжну подібність із розвитком особистості, й в обох застосовуються ті ж методи, чи не буде виправданим діагноз, що багато систем чи епох цивілізації, можливо, навіть усе людство стали невротичними під тиском цивілізаційних тенденцій?
Очевидно, «ми маємо справу з аналогіями, і що це небезпечно не тільки з людьми, але й з ідеями» (як казав Фройд) витягати їх звідти, де вони виникли і розвинулись. Але якщо ми можемо помислити культуру ув’язненою в колоніальному стані, то чому не помислити цивілізацію хворою на невроз? Принаймні для мене російська культура є невротичною і, як недавно стверджувала Юлія Решетнікова, цю країну [росію] можна вважати пацієнтом для негативного психоаналізу. Це означає, що росію слід спонукати до терапії, «стимулювати прийняти свій потяг до смерті» — і робити це шляхом «плекання залишків її негативних просоціальних афектів та її самодеструктивності».
Якщо культура (чи країна) може бути хворою (невротичною) і потребувати лікування, чи може мистецтво діяти як психотерапевт, викликаючи «докори сумління, каяття, невпевненість у собі та здатність помічати й поділяти біль іншого» — все, що потрібно, щоб стати нормальним? Та хіба мали ми в історії нормальні країни чи культури?
Однак повернімося до українського мистецтва. Особисто я закликаю, щоб ми уникали обговорення будь-яких російських питань, коли говоримо про Україну, але ця тема, наче образ батька в текстах Лакана, постійно виринає. Подібним чином митці та куратори можуть часто опинитися в пастці, розглядаючи українське мистецтво як щось посередині, у міжпросторі. Після мистецької виставки Український Зріз у 2013 році, що відбулася у польському Любліні, була ще одна у 2016 році — у польському Вроцлаві. Остання виставка Зрізу була присвячена 1989 рокові й тодішнім «відчуттям» і відбулася у Львові у 2019. Знову куратори зрозуміли потребу обговорити «вічну» напругу в українському мистецтві:
Ми перебуваємо в стані переходу — між старим і новим світом […], залишили радянське минуле і не увійшли в бажане «європейське майбутнє». Ми ні тут, ні там. У коридорі: з ментальним багажем минулого, патерналізмом і небажанням змін, але й з надією дивлячись на Захід, із прагненням до «європейських цінностей» і «західного стилю життя».
Знову і знову ми (українці) повторюємо, що не знаємо себе, що ми затиснуті між Сходом і Заходом, ніби ці географічні терміни утворюють єдині й певні категорії.
Так, наче угорське мистецтво представляє європейські цінності, які вплетені в практики угорської держави, що останнім часом, як вважають офіційні особи ЄС, відступає від демократії. Упродовж останніх тридцяти років українці повторюють звичні фрази про reworking чи про перехідний стан. Ми уявляємо, що кудись рухаємося, а формалізм/ритуали дозволяють нам (як стверджували куратори Зрізу 2019) не думати про себе, не дивитися на свою реальність, а звинувачувати умови, які звільняють нас від необхідності чітко визначати наше власне місце у світі та від необхідності власних змін. Здається, перебувати в нескінченному переході — це доля українського мистецтва.
Але війна 2022 року багато чого змінила. Із двох варіантів — невротичного зв’язку з минулим (запропонованого росією) та історичного (чи істеричного?) потягу до майбутнього — українці обрали останній. Такі поняття, як свобода, гідність, свобода волі постійно озвучуються як ті цінності, що мають визначати повоєнну культуру. Ці цінності (як-от гідність-свобода-воля) самі собою є дуже сексуальними, навіть еротичними, я б сказав. Може, нам усім варто покластися на силу Ероса? Як стверджував Фройд у 1929 році, за десять років до того, як Європу на декілька років охопила нищівна війна, прагнення до руйнування може бути зцілено лише силою любові:
Люди довели свою потугу підкорення сил природи до такого рівня, що, використовуючи її, тепер вони могли б дуже легко винищувати один одного до останньої людини. Вони знають, що звідси виникає велика частина їхнього поточного хвилювання, їхнього пригнічення, їхнього страху. І тепер можна очікувати, що інша з двох небесних сил, вічний Ерос, проявить свою силу, щоб устояти поруч зі своїм таким же безсмертним супротивником.
Я хотів би думати про кілька минулих виставок Зрізу і про цьогорічну як про жести — не як про заяви чи репрезентації, які «стверджують правду», а як про відчайдушне бажання пізнати нашу власну силу, пізнати себе. Діді-Губерман (який, хоч і працював над «Повстаннями», спромігся не побачити український Майдан 2013 — 2014 років) стверджує: «Кожен образ є результатом тимчасово викристалізованого та осідлого руху». Те саме можна сказати про підбір образів чи творів мистецтва. Українське мистецтво за кордоном — це форма жесту, і ми можемо думати про нього як про кристалізований рух із багатьма траєкторіями. Жести бунту або розпачливий крик ніби кажуть відвідувачам: люди, дивіться, ми тут, нас видно!!! Філософ Сократ проголосив, що недосліджене життя не варте того, щоб його прожити. Тепер в Україні ми знаємо, навіщо жити, адже ми живемо, щоб знати, вчитися, робити естетичні жести… Ми отримали голос, ми unmuted…